Тренер ДЮСШ «Крижинка» з більш ніж 40-річним стажем, а також екс-хокеїст київського «Сокола» Юрій Павлов розповів про найбільш значущі моменти за період роботи школи, згадав своїх найкращих учнів та розповів про різницю хокею у 1960-70 роках та у період сьогодення.

Примітка: Юрій Павлов – корінний киянин, який більшу частину життя віддав саме роботі у ДЮСШ «Крижинка». Під час кар’єри професіонала впродовж 11-ти сезонів захищав кольори київського «Сокола», виступаючи в елітному та другому за рангом дивізіонах радянського хокею. Неодноразові запрошення роботи у росії Юрій Олександрович відхиляв, зосередившись на вихованні українських талантів. Дмитро Христич, Андрій Срюбко, Вадим Шахрайчук, Сергій Черненко – це лише маленька доля хокеїстів, які починали свої перші шляхи у цьому виді спорту під наставництвом Павлова. Більш детально про кар’єру легендарного українського тренера читайте у нашому матеріалі.

Юрію Олександровичу, Ви маєте надзвичайно великий стаж роботи у школі «Крижинка». Скажіть, які події за цей період Вам запам’яталися найбільше?

Звичайно, більшість подій пов’язані з виступами на всесоюзному рівні, про які зараз згадувати, напевно, буде неправильним через те, що вони пов’язані з країною-агресором. Також були цікаві поїздки і здобутки у турнірах разом з країнами Прибалтики. Зокрема, можу пригадати нашу участь зі збірною 1984-го р.н. Змагання проходили у роз’їзному форматі, тож, була можливість пограти на багатьох аренах. Цікавість полягала у тому, що у разі невиїзду тобі зараховували технічну поразку й додатково знімали два очки. Після першого кола ми мали гандикап в 11 очок й далі були питання по роз’їздах. У підсумку до Риги нам треба було лише приїхати, щоб стати чемпіонами. В останній момент вдалося знайти гроші й виїзд вдався. Відзначу з цієї команди Сергія Черненка, який у трійці нападу грав з Ігорем Кугутом та Ігорем Шаманським. Сергій – молодець! У своєму віці досі продовжує виступати на найвищому рівні й є капітаном «Київ Кепіталз».

Скільки часу Ви працюєте у структурі ДЮСШ «Крижинка»?

Я закінчив грати за «Сокіл» у грудні 1979-го року. Вже з січня наступного року почалася моя робота у ДЮСШ «Крижинка». Я жив хокеєм, та і не знав, яку іншу спеціальність слід опановувати. Мене кликали працювати до росії, але я не хотів їхати з України. Після півроку роботи у «Крижинці», попрацював 1,5 року тренером команди у Кам’янському, а потім повернувся. На цей раз – надовго. Працюю тут і досі. Мені подобається. Коли бачиш плоди тренерської роботи – серце починає співати. Це найбільша мотивація, оскільки зарплатня у нашій сфері не є надто великою.

Кого з учнів, яких Ви виховали можете відзначити в якості найбільш талановитих?

Таких було багато. Можу виділити нинішнього тренера збірної України Дмитра Христича. Під час ранкових тренувань ми з моїм колегою-тренером ділили майданчик навпіл. Група, яку тренував я була на рік молодшою. Бачив по грі, що Дмитро є на голову вищим за рівнем, ніж решта. У підсумку він переїхав на інший бік льоду (сміється). Навіть на тренуваннях зі старшими хлопцями він був одним з найкращих. Також додам до цього переліку Андрія Срюбка та Вадима Шахрайчука. З тих, хто зараз грає я вже згадував Сергія Черненка. Дійсно, команда 1984-го р.н. була дуже сильною й перша ланка нападу, в якій діяли Шаманський, Черненко і Кугут виглядала досить переконливо. Втім, як і інші п’ятірки. Це не лише фізично, але й ментально сильні хлопці. Діти о п’ятій ранку підіймали з ліжок своїх батьків, щоб їхати на тренування.

Ви грали у хокей у1960–70-х роках. На Ваше переконання, у чомуполягає відмінність самоїгриі тренувальногопроцесу тоді й сьогодні?

Зараз хокей став більш сучасним. Велика увага відводиться навчанню тренерів. Люди постійно працюють й їздять на курси підвищення кваліфікації. В Україні також кожні чотири роки потрібно поновлювати свої ліцензії. Це правильно. Ніхто не має стояти на місці. Раніше тренери більше опиралися на власний гравецький досвід. Натомість, зараз є багато тренерських методик. Втім, є інший бік медалі. Нам бракує дітей у секціях. Це одна з найбільших проблем. Звичайно, зараз є дуже вагомим питанням проблема льоду, оскільки ми його ділимо з фігуристками й секцією з шорт-треку. На жаль, питання інфраструктури завжди було болісним. Нині юні хокеїсти мають більше часу, а не так давно це було лише три годинних тренування на тиждень. Хокеїста можна порівняти з пілотом літака. Один має відкататися на льоду стільки скільки треба, а інший – провести належну кількість часу у повітрі.

Раніше школа базувалася на НСК «Олімпійський». На Вашу думку, у чому полягає головна відмінність арен на території стадіону та нинішньої, яка знаходиться на вулиці Шалетт?

Самі арени приблизно однакові. Напевно, лід на «Олімпійському» був кращим. Він мені подобався більше, ніж зараз у Палаці спорту. Серед інших факторів, передусім, відзначу логістику. Охочих займатися хокеєм у центрі міста значно більше, ніж їздити на околиці. Було б ідеальним варіантом мати обидва цих майданчика. У кожному з районів Києва має бути своя арена. Тоді й дітей буде значно простіше залучати до секцій.

Конкуренція на клубному рівні між командами майстрів дуже добре відома. Якою вона є на юнацькому рівні?

Раніше ми грали чемпіонат Києва на юнацькому рівні між трьома командами у вісім кіл. Була непогана конкуренція з боку харківських команд на всеукраїнській арені. Зараз позитивним фактором є те, що майже всі команди чемпіонату України мають юнацькі команди. Це просто необхідна річ. При чому, у структурі має бути якомога більше вікових категорій, а не лише одна чи дві. Хлопцям треба грати, щоб підвищувати свою майстерність, але спочатку треба впевнено стояти на ковзанах. Тобто, все має йти по черзі.

«Крижинка» (U-19) вже два роки поспіль перемагає у Молодіжній хокейній лізі. Що допомагає тримати переможну марку на цьому рівні?

Щоб здобувати подібний результат впродовж тривалого часу – потрібно мати сильні групи в усіх вікових категоріях, адже кожного року вони змінюються. Команда U-19 провела цей сезон на високому рівні, але іншим треба тягнутися вгору. На жаль, знову згадуємо про від’їзд багатьох молодих хокеїстів. Хоча, якщо ми кажемо про юних хокеїстів, результат – це важлива складова, але визначальним є ставлення до справи й ігровий прогрес.

Зараз у школі хокеєм займаються і дівчата, які відвідують групи для хлопців. У контексті відродження жіночого чемпіонату, наскільки важливо створювати винятково дівочі секції?

Це потрібно обов’язково робити. Зараз жіноча збірна на чолі з Євгеном Аліповим продемонструвала гарний результат на міжнародній арені. Потрібно розвивати жіночий хокей й робити це з дитячого віку. Я згадую як починався шлях сестер Аліпових. Вони багато працювали й зараз мають свої плоди. Донедавна виступали за кордоном, а нині є гравчинями «Київ Кепіталз» та збірної України.

На Вашу думку, як можна підняти масовість в українському хокеї?

Раніше у секцію була черга. Ми мали близько сотні охочих хокеїстів. На тренування о сьомій ранку ніхто не запізнювався навіть. Також була вечірня група. Ми проводили двосторонки й так обирали хокеїстів для майбутніх матчів. Втім, шлях вгору нікому не був закритий. Все визначав тренувальний процес. Натомість, зараз у секцію важко набрати навіть чотири п’ятірки. Відповідно, мотивація є геть іншою. Як би ти не викладався на тренуваннях – все одно будеш виходити на лід вже під час ігрового процесу. Маю зауважити, що раніше рівень українського хокею був вищим, діти бачили у гравцях своїх кумирів й прагнули йти до секцій та займатися хокеєм. Батьки це заохочували! Був період, коли ми ходили по школах Оболонського району й шукали учнів для набору. Охочих виявилося дуже мало. Батьки скаржилися, що їхати до вулиці Міста Шалетт їм надто далеко. Нам потрібно покращувати кількість арен, щоб логістика була зручнішою. Також відзначу, що й новітній прогрес трохи затягує людей. Передусім, мова про телефони і комп’ютери. Якщо порівнювати з тією-таки командою 1984 р.н., то зараз фізична підготовка хокеїстів на юнацькому рівні є гіршою. Інколи це також погіршує концентрацію. Не будемо забувати й про те, що нині тривають воєнні дії. Багато дітей виїжджають за кордон. На превеликий жаль, дуже часто таким чином ми втрачаємо найперспективніших спортсменів.